Виховання

Виховання на кавказі хлопчиків

На Кавказі дуже довго зберігалася сильна родова влада, тобто влада старших – більш досвідчених людей в родовій громаді, яким беззаперечно підкорявся весь інший рід.

А традиційне кавказьке виховання підростаючих поколінь було спрямовано, насамперед, на те, щоб виростити наполегливої, цілеспрямованої, стійкого і відважного людини, який міг би при необхідності задовольнятись малим, але і зумів би отримати максимальну вигоду з наявного у нього клаптика землі, захистити плоди своєї копіткої праці від ворожого посягання. А також умів би беззаперечно підкорятися очолював рід старійшинам, вчасно прийти на допомогу нужденним або потрапили в біду іншим членам свого роду. На Кавказі здавна приблизно однаково шанувалися як индивидуалистские (підприємливість, ініціативність, захист власності і приватного життя), так і колективістські (субординація в суспільстві, взаємодопомога) цінності.

Найважливішою особливістю традиційного кавказького виховання і менталітету є прагнення до самовдосконалення, яке має зберігатися протягом усього життя людини. Людина як би знаходиться в стані свого роду змагальності по відношенню до інших людей, до інших громад, до всього світу. Він повинен намагатися бути достойніше, більш праведними, мудрішими, щасливішими за інших, тобто, намагатися обігнати всіх у всіх відносинах (мабуть, таке ж виховання отримували античні воїни).

Це традиційне прагнення до кращих результатів у всьому: від банального заробітку коштів на життя до свого морального обличчя, у чеченців і інгушів, зокрема, називається «яхь». Там говориться: «Хай не родиться на світ ні хлопчик, ні дівчинка, в яких у серці немає яхь». У зв’язку ж з сильними колективістськими традиціями кавказці не обмежуються прагненням до вдосконалення лише себе. Кавказець прагне, щоб найуспішнішою, дружною і вихованою була його родина, щоб самим процвітаючим і шанованим був його рід, щоб найдостойнішою і прекрасною була його нація, а його релігія знаходила найбільший відгук у серцях усіх людей.

Прищеплювати прагнення до самовдосконалення кавказьким дітям традиційно починали дуже рано, ледь тільки вони починали щось міркувати. Важливе місце на Кавказі приділяли вихованню самостійності дітей, без якої не могло йти й мови про якесь самовдосконаленні. Так само як і прагнення до кращого, самостійність починали вирощувати ледь не з перших кроків дитини.

Хлопчиків змалечку привчали до життя в умовах постійних військових тривог. За адигскому звичаєм у п’ять років дитині з аристократичної сім’ї дарували лук і стріли як символ його майбутнього призначення (знати займалася тільки військовими походами, і сільськогосподарські роботи або торгівля вважалися аристократам не до лиця); французький письменник А. Дюма в своїх записках про перебування в лезгинском селищі (Дагестан) повідомляв про збройні бойовими кинджалами дітей, «таких, яким у нас (у Франції, – ред.) ножа в руки не дають. щоб вони не ранили». Хлопчики з гірського адигского племені абадзехов в сім років починали ходити зі своїми батьками на полювання, де вчилися влучно стріляти з рушниці по летить дичини. Кавказькі стрілки в старовину славилися своєю винятковою влучністю. Хлопчиків спеціально вчили добре маскуватися серед навколишньої місцевості, непомітно підкрадатися до ворога, використовувати різні бойові і тактичні прийоми.

Хлопчиків привчали терпляче переносити біль, втома, холод і голод, суворо припиняючи прояви слізливості, скарг, нетерпіння. Вже з досить раннього віку їх починали брати у важкі далекі поїздки, на пастушачі стійбища високо в горах, де на них накладалися певні господарські обов’язки. Дітей зі знатних родин найчастіше передавали на виховання досвідченому воїну простого походження – аталику, де вони росли в простій обстановці і були зобов’язані у всьому коритися своєму наставнику, як і рідні діти того, не користуючись ніякими поблажками з-за свого походження.

По досягненні повноліття вони поверталися в батьківський будинок, але зазвичай залишалися все життя духовно прив’язаними до аталику більше ніж до рідного батька. Від хлопчиків була потрібна готовність захистити свою честь і гідність, захистити своїх братів і сестер. Вважалося поганим тоном, якщо дитина шукав захист у бійці у батьків, хоча бійки між дітьми дорослі завжди припиняли. Якщо дитина опинявся несправедливо ображений іншою дитиною, його батьки не розбиралися з самим кривдником, а зверталися за роз’ясненням до батьків того, при цьому непорозуміння дозволялося зазвичай без присутності дітей. Якщо ж самі діти вважали конфлікт вичерпаним (обидва вважали себе переможцями у бійці тощо), то дорослі зазвичай не втручалися.

До мальчишескому пустощів на Кавказі ставилися терпимо, оскільки воно вважалося проявом необхідного чоловікові активного, заповзятливого і ризикованого духу. Правда, при цьому існували суворі обмеження: не можна було жартувати над старшими, грати там, де зібралася компанія старших, пустувати в святих місцях (мечеть, церква, цвинтар) і кімнатах, призначених для прийому гостей.

Related posts

Leave a Comment